“Bear One Another’s Burdens”

Archpastoral Letter of the Council of Bishops of the Ukrainian Orthodox Church of the USA

on Suicide Prevention and Awareness Month

To the Reverend Clergy, Monastics, and Faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the USA:

Beloved Brothers and Sisters in Christ: Christ is among us!

As we enter the month of September, observed throughout our nation as Suicide Prevention and Awareness Month, we address you as your archpastors and spiritual fathers with a profound sense of pastoral responsibility, Christian compassion, and abiding hope in the life-giving mercy of our Lord and Savior Jesus Christ.

The human person encounters many forms of suffering during the course of earthly life. Some wounds are visible and readily recognized; others remain concealed within the depths of the human heart. Illness may afflict the body, the mind, the emotions, or the spirit. At times, loneliness becomes overwhelming, grief appears unbearable, fear obscures the future, and despair so burdens the human person that he or she may no longer perceive a path forward.

Into such darkness, the Church proclaims the words of our Lord: “I have come that they may have life, and that they may have it more abundantly.” (John 10:10)

The Orthodox Christian understanding of human existence begins with the unwavering affirmation that human life is sacred because it is the gift of God. We are not the authors of our own existence. We receive life from our Creator as both a blessing and a sacred stewardship. Every human person is created according to the image and likeness of God, and Saint Paul reminds us that our bodies are called to be “the temple of the Holy Spirit” (1 Corinthians 6:19).

For this reason, the Church has always proclaimed and defended the sanctity of human life. Yet this proclamation cannot be limited merely to the condemnation of actions that bring life to an end. To affirm the sacredness of life also requires us to accompany, protect, encourage, and care for those for whom the burden of continuing life has become extraordinarily difficult.

Orthodox Christian anthropology does not regard the body and soul as unrelated dimensions of human existence. The human person is a psychosomatic unity - a living communion of body and soul called to sanctification and transfiguration in Christ. Consequently, physical illness may affect our emotional and spiritual life, just as psychological trauma, prolonged grief, depression, anxiety, exhaustion, addiction, isolation, and other forms of suffering may affect the body, the mind, relationships, prayer, and even a person's capacity to perceive hope.

Our pastoral tradition therefore calls us to approach those who suffer not first with judgment, but with compassion, discernment, patience, and presence.

The Church is not a community of those who have escaped woundedness. Rather, she is the sacred place in which wounded humanity encounters Christ, the Divine Physician of our souls and bodies.

Through her sacramental and ascetical life, the Church offers the faithful the means of spiritual healing and strengthening: prayer, Holy Confession, participation in the Holy Eucharist, fasting, the reading of Holy Scripture, spiritual direction, repentance, works of mercy, Christian fellowship, and the sustaining life of the parish community.

At the same time, recourse to appropriate medical, psychological, or psychiatric care must never be interpreted as evidence of insufficient faith. The knowledge and skill of physicians, psychologists, psychiatrists, counselors, social workers, and other properly trained professionals may serve as instruments through which God's providential care is manifested. The spiritual ministry of the Church and responsible professional care should not be placed in opposition to one another; rather, when appropriately integrated, they may contribute to the healing and restoration of the whole human person.

Suicide is a painful and tragic reality that touches individuals, families, parishes, schools, workplaces, and entire communities. Its consequences extend far beyond the person who dies, leaving parents, spouses, children, siblings, friends, clergy, and parish communities to confront profound grief and questions that may remain unanswered in this earthly life.

For this reason, the Apostle Paul commands us: “Bear one another’s burdens, and so fulfill the law of Christ.” (Galatians 6:2)

To bear the burden of another requires, first of all, that we become attentive to one another.

As Orthodox Christians, we must cultivate a spirit of vigilance - not a vigilance characterized by suspicion, but one born of love. We must become attentive to significant changes in the behavior and disposition of those around us: expressions of hopelessness or worthlessness; statements concerning death or the desire not to live; withdrawal from family, friends, parish life, or ordinary activities; dramatic changes in sleep, behavior, or mood; increased substance use; reckless behavior; agitation; or expressions of unbearable emotional pain.

Such signs must never become occasions for gossip, condemnation, or labeling. They must become occasions for compassionate attention and responsible action.

When we perceive that someone is struggling, we must have the courage to approach that person with humility and care. We must listen patiently, without immediately attempting to explain away the suffering or offer simplistic answers. We must encourage those in distress to speak with their priest, family members, physicians, counselors, or other qualified professionals. When there is reason to believe that a person is in immediate danger of self-harm, the situation must be treated with the seriousness of an emergency, and appropriate professional assistance must be sought without delay.

There are moments when Christian love is expressed most powerfully not through many words, but through the simple assurance: “You do not have to carry this burden alone. We will remain with you and seek help together.”

+++++

We address with particular pastoral love those among our faithful who may presently be experiencing profound despair, thoughts of self-harm, or the temptation to end their earthly life.

The suffering that you experience is real, and the Church does not dismiss or minimize it. Yet no moment of darkness, however overwhelming it may appear, possesses the authority to determine the ultimate meaning or value of your life.

If you cannot presently perceive a way forward, permit another person to walk beside you until the path becomes visible again.

Speak with your priest. Speak with a trusted family member or friend. Seek appropriate medical or mental-health assistance. If you believe that you may harm yourself, tell someone immediately and do not remain alone.

To seek assistance is not a sign of spiritual failure. It is an act of courage and an affirmation of the sacred gift of life entrusted to you by God.

You are created according to His image. You are a member of the Body of Christ. Your life possesses a dignity that suffering cannot erase. Even when your heart cannot perceive His presence, Christ remains near.

As the Psalmist declares: “The Lord is near to the brokenhearted, and saves the crushed in spirit.” (Psalm 33/34:18)

+++++

During the month of September, we call upon every parish of the Ukrainian Orthodox Church of the USA and all our faithful to give intentional pastoral attention to suicide prevention, mental-health awareness, and the Christian responsibility to care for those experiencing profound emotional and spiritual suffering. Our entire issue of the Ukrainian Orthodox Word is dedicated to Suicide Prevention. Please be sure to read this asset on the Church’s website: www.uocofusa.org

We encourage our clergy, parish councils, church schools, youth ministries, sisterhoods, brotherhoods, and other parish organizations to provide appropriate opportunities for prayer, reflection, education, and conversation concerning mental and emotional well-being.

Particular attention should be given to educating our faithful regarding recognized warning signs of suicide and the importance of timely intervention. Trustworthy resources should be made available concerning professional mental-health care and crisis assistance. Age-appropriate educational opportunities should be offered for parents, teenagers and young adults, seniors, veterans, caregivers, and others who may experience particular forms of grief, isolation, trauma, or distress.

We especially ask our clergy and parish leaders to examine the pastoral culture of our communities.

Are our parishes places where a person experiencing depression, anxiety, addiction, grief, marital difficulty, financial distress, loneliness, or psychological illness can seek assistance without fear of condemnation?

Do our children and young people know that the adults of the Church will listen to them seriously and compassionately?

Do our elderly and homebound faithful know that they remain integral members of the Body of Christ and have not been forgotten?

Do those who grieve know that there is a place for their sorrow within the life of the Church?

And do our clergy themselves recognize that seeking assistance when burdened by the spiritual, emotional, and physical demands of pastoral ministry is not weakness, but responsible stewardship of the life and vocation entrusted to them by God?

The Church must continually cultivate the spiritual attentiveness necessary to perceive suffering that is often concealed behind outward appearances.

With profound compassion, we also remember those whose earthly lives have ended through suicide.

The Church entrusts every human person to the perfect justice, immeasurable mercy, and unfathomable love of God. We must therefore refrain from presuming to know completely the interior condition of another person during the final moments of earthly life. The spiritual, psychological, emotional, and physiological circumstances surrounding such a death may be extraordinarily complex and are ultimately known in their fullness to God alone.

At the same time, we turn with particular pastoral concern toward those who remain - the parents who mourn a child, children who have lost a parent, husbands and wives who have lost a spouse, brothers and sisters who have lost a sibling, friends who carry unanswered questions, clergy who mourn members of their spiritual flock, and parish communities wounded by unexpected tragedy.

Grief following suicide may be accompanied by sorrow, anger, confusion, guilt, regret, and profound questions of faith. Those who carry such grief must never be left to bear it in isolation. They require the prayer, patience, compassion, and sustained presence of the Church.

Saint Paul reminds us: “If one member suffers, all suffer together.” (1 Corinthians 12:26)

These words describe not merely a theological principle, but the very nature of our ecclesial responsibility toward one another.

Beloved in Christ, we may not possess the ability to remove every burden from another person's shoulders, but we can help to carry it.

We may not have an answer to every painful question, but we can listen.

We may not possess the power to heal every wound, but we can accompany the wounded person toward Christ and toward those whom God has equipped with the knowledge and skill necessary to assist in the work of healing.

We cannot always immediately dispel another person's darkness, but we can refuse to abandon our brother or sister within it.

Let every parish of our Holy Ukrainian Orthodox Church become a community in which the sacredness of human life is proclaimed not only in words, but through compassionate presence and concrete acts of love.

May every person who enters our churches know: Your life is sacred. Your suffering is not invisible. You are a member of the Body of Christ. You need not carry your burden alone. The Church will pray with you, walk beside you, and assist you in seeking the path toward healing and renewed hope.

Prayer for Those Who Struggle and Those Who Mourn

O Lord Jesus Christ, Physician of our souls and bodies, Fountain of life and Giver of every good gift, look with mercy and compassion upon Your servants who struggle beneath the weight of sorrow, loneliness, fear, illness, grief, and despair.

Where darkness has entered the heart, kindle the light of hope. Where loneliness has become unbearable, send faithful companions. Where confusion has clouded the mind, grant clarity and peace. Where fear has taken hold, bestow courage. Where illness afflicts the body or mind, grant healing according to Your holy will and bless those entrusted with the sacred work of medicine, counseling, and compassionate care.

Strengthen, O Lord, those who believe that they can no longer continue their earthly journey. Preserve them from every danger. Place beside them compassionate and discerning people who will recognize their suffering, hear their cry, and accompany them toward safety, healing, and renewed hope. Remind them through the ministry of Your Holy Church that their lives remain precious before You.

Remember also, O merciful Lord, those whose earthly lives have ended amid profound suffering and despair. You alone know the hidden movements of every human heart and the burdens borne in silence. We entrust them to Your perfect judgment and immeasurable mercy. Comfort their parents, spouses, children, relatives, friends, clergy, and communities who continue to bear the wounds of their loss.

Grant unto us, Your servants, wisdom to recognize suffering, courage to approach those who withdraw, patience to listen without judgment, discernment to seek appropriate assistance, and love sufficient to remain beside those whose burdens have become difficult to bear.

Through the intercessions of our Most Holy Lady, the Birth-Giver of God and Ever-Virgin Mary, shelter Your people beneath her protecting veil. Lead those who despair into hope, those who are isolated into communion, those who are wounded toward healing, and all of us from the darkness of this fallen world into the unwaning light of Your Kingdom.

For You are the Resurrection and the Life, and unto You we ascribe glory, together with Your Father without beginning, and Your All-Holy, Good, and Life-Giving Spirit, now and ever and unto the ages of ages. Amen.

With archpastoral love and prayers in Christ,

+ ANTONY
Metropolitan of the Ukrainian Orthodox Church of the USA

+ DANIEL
Archbishop of the Ukrainian Orthodox Church of the USA

«Носіть тягарі один одного»

Архіпастирське послання Собору Єпископів Української Православної Церкви США

з нагоди Місяця запобігання самогубствам та підвищення обізнаності про проблему суїциду

Всечесному духовенству, чернецтву та вірним Української Православної Церкви США:

Возлюблені брати і сестри у Христі! Христос посеред нас!

Вступаючи у вересень, який у нашій країні відзначається як Місяць запобігання самогубствам та підвищення обізнаності про проблему суїциду, ми звертаємося до вас як ваші архіпастирі та духовні отці з глибоким усвідомленням нашої пастирської відповідальності, християнським співчуттям і непохитною надією на животворчу милість Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа.

Упродовж земного життя людина зустрічається з багатьма формами страждання. Одні рани є видимими й легко розпізнаваними, інші залишаються прихованими в глибинах людського серця. Недуга може вражати тіло, розум, емоційний чи духовний стан людини. Бувають хвилини, коли самотність стає нестерпною, скорбота здається непосильною, страх затьмарює майбутнє, а відчай настільки обтяжує людину, що вона вже не здатна побачити шлях уперед.

Саме в таку темряву Церква звіщає слова нашого Господа: «Я прийшов, щоб мали життя, і подостатком щоб мали» (Ін. 10:10).

Православне християнське розуміння людського буття ґрунтується на непохитному переконанні, що людське життя є священним, бо воно є даром Божим. Ми не є творцями власного існування. Ми приймаємо життя від нашого Творця як благословення і водночас як священну відповідальність. Кожна людська особа створена за образом і подобою Божою, а святий апостол Павло нагадує нам, що наші тіла покликані бути «храмом Духа Святого» (1 Кор. 6:19).

Саме тому Церква завжди проголошувала й захищала святість людського життя. Однак це свідчення не може обмежуватися лише засудженням дій, які призводять до припинення життя. Стверджувати святість життя означає також супроводжувати, захищати, підтримувати та піклуватися про тих, для кого тягар подальшого життя став надзвичайно важким.

Православна християнська антропологія не розглядає тіло і душу як відокремлені чи не пов'язані між собою виміри людського буття. Людина є психосоматичною єдністю - живою єдністю тіла і душі, покликаною до освячення та преображення у Христі. Тому фізична недуга може впливати на наш емоційний і духовний стан, так само як психологічна травма, тривала скорбота, депресія, тривога, виснаження, залежність, ізоляція та інші форми страждання можуть впливати на тіло, розум, людські стосунки, молитву і навіть на здатність людини бачити надію.

Тому наша пастирська традиція закликає нас зустрічати стражденну людину насамперед не осудом, а співчуттям, розсудливістю, терпеливістю та особистою присутністю.

Церква - це не спільнота людей, які ніколи не зазнавали ран. Навпаки, вона є священним місцем, де зранене людство зустрічає Христа - Божественного Лікаря наших душ і тіл.

Через своє таїнственне й аскетичне життя Церква подає вірним засоби духовного зцілення та зміцнення: молитву, Святу Сповідь, участь у Святій Євхаристії, піст, читання Святого Письма, духовне наставництво, покаяння, діла милосердя, християнське спілкування та підтримку парафіяльної спільноти.

Водночас звернення по належну медичну, психологічну чи психіатричну допомогу ніколи не повинно сприйматися як ознака недостатньої віри. Знання і професійні навички лікарів, психологів, психіатрів, консультантів, соціальних працівників та інших належно підготовлених фахівців можуть бути засобами, через які виявляється Боже Провидіння і турбота про людину. Духовне служіння Церкви та відповідальна професійна допомога не повинні протиставлятися одне одному. Навпаки, належно поєднані, вони можуть сприяти зціленню та відновленню цілісності людської особи.

Самогубство є болісною і трагічною реальністю, яка торкається окремих людей, родин, парафій, шкіл, робочих колективів і цілих громад. Його наслідки сягають далеко за межі життя людини, яка померла, залишаючи батьків, чоловіків і дружин, дітей, братів і сестер, друзів, духовенство та парафіяльні громади перед обличчям глибокого горя і запитань, на які, можливо, не буде повної відповіді в цьому земному житті.

Саме тому святий апостол Павло заповідає нам: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христовий» (Гал. 6:2).

Нести тягар іншого означає передусім бути уважними один до одного.

Як православні християни, ми повинні плекати дух пильності - не пильності, породженої підозрою, а пильності, що народжується з любові. Ми повинні звертати увагу на значні зміни у поведінці та емоційному стані тих, хто поруч із нами: прояви безнадії або відчуття власної непотрібності; висловлювання про смерть чи небажання жити; відсторонення від родини, друзів, парафіяльного життя чи звичних занять; різкі зміни у сні, поведінці або настрої; зростання вживання алкоголю чи інших речовин; ризиковану поведінку; сильне збудження або прояви нестерпного душевного болю.

Такі ознаки ніколи не повинні ставати приводом для пліток, осуду чи навішування ярликів. Навпаки, вони повинні спонукати нас до співчутливої уваги та відповідальних дій.

Коли ми бачимо, що хтось переживає важку внутрішню боротьбу, маємо знайти в собі мужність підійти до цієї людини зі смиренням і турботою. Ми повинні терпеливо слухати, не намагаючись одразу применшити її страждання чи запропонувати спрощені відповіді. Маємо заохочувати тих, хто перебуває у кризі, звертатися до священника, членів родини, лікаря, психолога чи іншого кваліфікованого фахівця. Якщо є підстави вважати, що людина перебуває в безпосередній небезпеці заподіяти собі шкоду, до такої ситуації необхідно поставитися як до невідкладної та без зволікання звернутися по відповідну професійну допомогу.

Бувають моменти, коли християнська любов найповніше виявляється не у великій кількості слів, а в простому запевненні: «Тобі не потрібно нести цей тягар наодинці. Ми залишимося поруч із тобою і разом шукатимемо допомоги».

Ми з особливою пастирською любов'ю звертаємося до тих серед наших вірних, хто нині переживає глибокий відчай, думки про заподіяння собі шкоди чи спокусу припинити своє земне життя.

Страждання, яке ви переживаєте, є реальним, і Церква не відкидає та не применшує його. Проте жодна мить темряви, якою б нестерпною вона не здавалася, не має влади визначити остаточний сенс чи цінність вашого життя.

Якщо зараз ви не бачите дороги вперед, дозвольте іншій людині йти поруч із вами доти, доки цей шлях знову не стане видимим.

Поговоріть зі своїм священником. Зверніться до члена родини чи друга, якому довіряєте. Шукайте належної медичної чи психологічної допомоги. Якщо ви відчуваєте, що можете заподіяти собі шкоду, негайно скажіть про це комусь і не залишайтеся на самоті.

Звернення по допомогу не є ознакою духовної слабкості. Це акт мужності та утвердження священного дару життя, довіреного вам Богом.

Ви створені за Його образом. Ви є членом Тіла Христового. Ваше життя має гідність, якої жодне страждання не здатне відібрати. Навіть тоді, коли ваше серце не відчуває Його присутності, Христос залишається поруч.

Як проголошує Псалмоспівець: «Близький Господь до скорботних серцем, і смиренних духом Він спасає» (Пс. 33/34:18).

Упродовж вересня ми закликаємо кожну парафію Української Православної Церкви США і всіх наших вірних приділити особливу пастирську увагу запобіганню самогубствам, підвищенню обізнаності щодо психічного здоров'я та християнській відповідальності за тих, хто переживає глибокі емоційні й духовні страждання. Увесь випуск журналу «Українське Православне Слово» присвячений темі запобігання самогубствам. Просимо всіх наших вірних ознайомитися з цими матеріалами також на офіційному вебсайті Церкви.

Ми заохочуємо наше духовенство, парафіяльні ради, церковні школи, молодіжні служіння, сестрицтва, братства та інші парафіяльні організації створювати належні можливості для молитви, роздумів, освіти та відкритого діалогу щодо психічного та емоційного благополуччя.

Особливу увагу необхідно приділяти ознайомленню наших вірних із загальновизнаними ознаками суїцидального ризику та важливістю своєчасного втручання. Необхідно забезпечити доступ до надійної інформації про професійну психологічну допомогу та кризові служби. Відповідні до віку освітні програми слід пропонувати батькам, підліткам і молоді, людям похилого віку, ветеранам, особам, які здійснюють догляд за іншими, та всім, хто може переживати особливі форми скорботи, самотності, травми чи душевного болю.

Особливо просимо наше духовенство та парафіяльних провідників уважно замислитися над пастирською культурою наших громад.

Чи є наші парафії місцями, де людина, яка переживає депресію, тривогу, залежність, скорботу, труднощі у шлюбі, фінансові проблеми, самотність або психологічну недугу, може звернутися по допомогу без страху осуду?

Чи знають наші діти та молодь, що дорослі в Церкві вислухають їх серйозно і зі співчуттям?

Чи знають наші літні та прикуті до дому вірні, що вони залишаються невід'ємними членами Тіла Христового і що про них не забули?

Чи знають ті, хто сумує, що для їхньої скорботи є місце в житті Церкви?

І чи усвідомлюють самі наші священнослужителі, що звернення по допомогу тоді, коли духовні, емоційні та фізичні вимоги пастирського служіння стають надто важкими, є не слабкістю, а відповідальним ставленням до життя і покликання, довірених їм Богом?

Церква повинна невпинно плекати духовну уважність, необхідну для того, щоб помічати страждання, яке нерідко приховується за зовнішнім благополуччям.

З глибоким співчуттям ми також пам'ятаємо тих, чиє земне життя завершилося внаслідок самогубства.

Церква довіряє кожну людську особу досконалій справедливості, безмежному милосердю та незбагненній любові Божій. Тому ми повинні утримуватися від припущень, ніби можемо повністю знати внутрішній стан іншої людини в останні миті її земного життя. Духовні, психологічні, емоційні та фізіологічні обставини такої смерті можуть бути надзвичайно складними, і лише Бог знає їх у всій повноті.

Водночас із особливою пастирською турботою ми звертаємося до тих, хто залишається: до батьків, які оплакують дитину; дітей, які втратили батька чи матір; чоловіків і дружин, які втратили подружжя; братів і сестер, які втратили рідну людину; друзів, які несуть у серці запитання без відповідей; духовенства, яке оплакує членів своєї духовної пастви; та парафіяльних громад, зранених несподіваною трагедією.

Скорбота після самогубства може супроводжуватися болем, гнівом, розгубленістю, почуттям провини, жалем і глибокими питаннями віри. Ті, хто несе таку скорботу, ніколи не повинні залишатися з нею наодинці. Вони потребують молитви, терпеливості, співчуття та постійної присутності Церкви.

Святий апостол Павло нагадує нам: «Коли страждає один член, з ним страждають усі члени» (1 Кор. 12:26).

Ці слова виражають не лише богословський принцип, але саму сутність нашої церковної відповідальності один за одного.

Возлюблені у Христі, можливо, ми не здатні зняти кожен тягар із плечей іншої людини, але можемо допомогти їй його нести.

Можливо, ми не маємо відповіді на кожне болюче запитання, але можемо вислухати.

Можливо, ми не маємо сили зцілити кожну рану, але можемо супроводжувати зранену людину до Христа і до тих, кого Бог наділив знаннями та вміннями допомагати у справі зцілення.

Ми не завжди можемо негайно розвіяти темряву іншої людини, але можемо відмовитися залишити нашого брата чи сестру самотніми в цій темряві.

Нехай кожна парафія нашої Святої Української Православної Церкви стане громадою, в якій святість людського життя проголошується не лише словами, але й співчутливою присутністю та конкретними ділами любові.

Нехай кожна людина, яка переступає поріг наших храмів, знає: Ваше життя священне. Ваше страждання не залишається непоміченим. Ви є членом Тіла Христового. Вам не потрібно нести свій тягар наодинці. Церква молитиметься разом із вами, йтиме поруч із вами та допомагатиме вам шукати шлях до зцілення й відновленої надії.

Молитва за тих, хто бореться зі стражданням, і за тих, хто перебуває у скорботі

Господи Ісусе Христе, Лікарю душ і тіл наших, Джерело життя і Подателю всякого доброго дару, поглянь із милістю та співчуттям на рабів Твоїх, які знемагають під тягарем скорботи, самотності, страху, недуги, горя та відчаю.

Там, де темрява проникла в серце, запали світло надії. Там, де самотність стала нестерпною, пошли вірних супутників. Там, де сум'яття затьмарило розум, даруй ясність і мир. Там, де опанував страх, даруй мужність. Там, де недуга вражає тіло чи розум, подай зцілення за Твоєю святою волею і благослови тих, кому довірене священне служіння медицини, психологічної допомоги та милосердної опіки.

Зміцни, Господи, тих, хто вважає, що вже не має сил продовжувати свою земну дорогу. Збережи їх від усякої небезпеки. Постав поруч із ними співчутливих і розсудливих людей, які розпізнають їхнє страждання, почують їхній крик і супроводжуватимуть їх до безпеки, зцілення та відновленої надії. Через служіння Твоєї Святої Церкви нагадай їм, що їхнє життя залишається дорогоцінним перед Тобою.

Пом'яни також, о Милосердний Господи, тих, чиє земне життя завершилося серед глибокого страждання та відчаю. Ти один знаєш приховані порухи кожного людського серця і тягарі, які людина несла мовчки. Ми віддаємо їх Твоєму досконалому суду і безмежному милосердю. Утіш їхніх батьків, чоловіків і дружин, дітей, родичів, друзів, духовенство та громади, які продовжують нести рани їхньої втрати.

Даруй нам, рабам Твоїм, мудрість розпізнавати страждання, мужність наближатися до тих, хто віддаляється від інших, терпеливість слухати без осуду, розсудливість шукати належної допомоги та любов, достатню для того, щоб залишатися поруч із тими, чиї тягарі стали надто важкими.

Молитвами Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії покрий людей Твоїх Її чесним омофором. Приведи тих, хто перебуває у відчаї, до надії; самотніх - до єдності; зранених - до зцілення; а всіх нас - від темряви цього занепалого світу до невечірнього світла Царства Твого.

Бо Ти є Воскресіння і Життя, і Тобі славу возсилаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Всесвятим, Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

З архіпастирською любов'ю та молитвами у Христі,

+ АНТОНІЙ
Митрополит Української Православної Церкви США

+ ДАНИЇЛ
Архієпископ Української Православної Церкви США